Чорнобиль. Без права на забуття

14 грудня наша країна відзначає День вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС. Указ № 945 про установу цієї пам’ятної дати підписаний Президентом 10 листопада 2006 року.

30 листопада 1986 р. було закінчено будівництво саркофага над зруйнованим четвертим енергоблоком Чорнобильської АЕС, а 14 грудня в газеті «Правда» надруковано повідомлення про те, що держкомісією прийнятий в експлуатацію комплекс захисних споруд. Саркофаг споруджений у найкоротший строк – за 206 днів.

Лише завдяки самопожертві ліквідаторів, багато з яких заплатили власним життям і здоров’ям, вдалося локалізувати аварію та врятувати країну і світ від радіаційного забруднення. До ліквідації наслідків аварії було залучені тисячі фахівців різних професій! Отримуючи великі дози опромінення, інженери, будівельники, шахтарі, енергетики, водії, військові, лікарі - усі, хто пішов тоді не тільки за наказом, а й за покликом серця, зупинили невидимого і дуже підступного ворога. Працювали вахтовим методом – приїздили одні, отримували максимально допустиму дозу радіації і поверталися, а на зміну приїздили інші. За неповними даними, через чорнобильський майданчик пройшли понад 600 тисяч осіб.

Ліквідатори Чорнобильської катастрофи – приклад самопожертви та самовідданості. Тож у День вшанування учасників ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС низько схиляємо голови перед тими, хто віддав життя, зупиняючи ядерний смерч, хто відвів біду від прийдешніх поколінь. Висловлюємо слова щирої подяки усім ліквідаторам, хто зробив вагомий внесок у справу подолання наслідків Чорнобильської катастрофи.

Тоді, 35 років тому, люди зітхнули полегшено: саркофаг готовий і загрози життю більше немає. Хоч усі добре розуміли: попереду довгий шлях, який потребує величезних зусиль, новітніх технічних рішень, фінансових ресурсів для подальшої ліквідації наслідків аварії, а для багатьох – роки лікування. Масштаби лиха та важкість наслідків стали найтяжчими в історії нашої планети.

У 2019 на Чорнобильській атомній електростанції завершено встановлення нового саркофага над старим об’єктом «Укриття». Новий безпечний конфайнмент розрахований на 100 років і покликаний забезпечувати захист навколишнього середовища від подальшого потрапляння в неї радіоактивних речовин, а також належні умови для безпечного демонтажу старого укриття і зруйнованого реактора і видалення радіоактивних матеріалів.

Водночас у житті українців Чорнобиль є і буде незагойною раною. Цей день вкотре нагадує про важливість особливих заходів безпеки у сфері використання мирного атома. Адже світ такий крихкий, а людство, впроваджуючи винаходи, має бути пильним, щоб не знищити планету. Це невимовне горе забрало життя багатьох людей, завдало шкоди здоров’ю мільйонів українців. Наслідки ще багато років відчуватимуть на собі майбутні покоління. Чорнобиль вважається найжахливішою катастрофою в історії людства.

Сьогодні налічується майже три з половиною мільйонів постраждалих від катастрофи та її наслідків.  Майже 10 відсотків території України зазнали прямого радіаційного ураження.

До Дня вшанування учасників ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС Охтирською центральною бібліотекою підготовлена віртуальна книжкова виставка. На виставці читачам представлено літературу, в якій  детально описуються події на ЧАЕС у день аварії, подвиг ліквідаторів-чорнобильців, гіркі наслідки катастрофи для України та світу та спроби їх подолання, питання енергетичної безпеки та використання альтернативної енергетики.

Плохій, С.М. Чорнобиль. Історія ядерної катастрофи : [пер. з англ.] /

Сергій Плохій. - Харків : Фоліо, 2019. – 395 с. - (Великий науковий проект).

Вихід кожної книжки американського історика Сергія Плохія є знаковою подією не лише в українському, але й у Західному науковому середовищі. Цього разу директор Гарвардського українського наукового інституту присвятив свою працю Чорнобильській катастрофі. За цю книгу автор отримав найпрестижнішу британську літературну премію в жанрі нехудожньої літератури. За словами самого автора, ця публікація є першою історією чорнобильської катастрофи від вибуху аж до закриття станції в грудні 2000 р. Закінчується вона розповіддю про спорудження нового саркофагу над пошкодженим реактором у травні 2018 р.

Загреба, М. Пропустити Чорнобиль крізь серце : фотокнига / Михайло Загреба. – Київ : Спалах, 2002. – 120 с.

Ця фотокнига – данина пам’яті журналіста, ліквідатора, учасника історико-культурної експедиції Мінчорнобиля України Михайла Загреби. Захоплива розповідь про мальовничий древній поліський край, убитий радіацією, примушує читача поглянути на Чорнобильську катастрофу не тільки як на техногенну, але й під іншим кутом зору – гуманітарним, і замислитись над тим, що ми втратили в історичному, культурному, природничому та мистецькому значеннях: до аварії на Поліссі зберігалися, як ніде в Україні, найдавніші звичаї, традиції культури та побуту слов’ян. Правдиву, емоційну оповідь Михайла Загреби ілюструють його фотографії, – адже автор відомий як талановитий фотожурналіст.

Біль і тривоги Чорнобиля / [упоряд. Ю. В. Сафонов]. – Київ : Київська правда, 2006. – 288 с. : іл.

Книга «Біль і тривоги Чорнобиля» – колективна розповідь про найбільшу техногенну катастрофу в історії людства, з часу якої минуло вже три десятка літ. Автори, що були безпосередніми свідками і учасниками ліквідації аварії на Чорнобильській АЕС, діляться своїми спогадами про тривожні для України й усього світу дні весни і літа 1986-го, розмірковують над долями чорнобильців, болючими проблемами відчуженої тридцятикілометрової зони і самої станції, розглядають і прогнозують розвиток ситуації навколо ЧАЕС. Їхня розповідь доповнена фотосюжетами про подолання наслідків Чорнобильської трагедії.

Алексієвич, С. Чорнобильська молитва: хроніка майбутнього : роман : пер. с рос. /С. Алексієвич ; Пер. Оксана Забужко; Післям. Оксана Забужко.– Київ : Комора, 2016.– 285 с.– (Nobel prize winner).

Майже у всіх рейтингах книг про Чорнобильську трагедію перше місце незмінно займає праця Алексієвич. Видно лауреатка Нобелівської премії зробила те, що раніше ніхто не робив, і зробила це надзвичайно якісно. “Чорнобилська молитва” - це художньо-документальний роман. Він промовляє тисячами голосів очевидців, потерпілих від трагедії, вимушених біженців із найближчих сіл, посадовців, які впливали на рішення в той час, та дітей-жертв радіації. Книжку переклала українською Оксана Забужко до 30-літньої річниці.

Трохим, С. 1986/чорнобильські хроніки : людський фактор, замовчування правди, зона відчуження, параліч майбутнього, мутація / С. Трохим .  – Брустурів : Дискурсус, 2016 . – 224 с.

У книзі розповідається про те, як через об’єктиви телекамер українських журналістів світ дізнавався, що ж реально відбувалося в зоні відчуження. Автор не тільки торкається фактів з історії трагедії Чорнобиля. Він доводить, що ця масштабна катастрофа стала саме тією безповоротною подією в історії Радянської імперії, що призвела до її розпаду. Зоря Полин — прикінцевий акорд сумної мелодії, що передує остаточному фіналу. Далі — агонія величезної країни.

Колесников, С. Відрядження до пекла / С Колесников; ред. Т. Синьоок . – Київ : Арт Економі, 2016 . – 104 с.

У повісті «Відрядження до пекла» автор розповідає про участь у ліквідації аварії на ЧАЕС військовозобов’язаних запасу у складі в/ч 73413 (442-го Донецького механізованого полку цивільної оборони СРСР). На долю цих людей випало бути першими під час ліквідації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Тарас, Я. Мікрорентгени української пам’яті / Я. Тарас ; ред. І. Лемко . – Львів : Апріорі, 2017. – 111 с.

В книзі висвітлюється діяльність комплексної історико-етнографічної експедиції в 1994-2003 рр. в радіоактивно забруднених територіях Полісся, дається характеристика зони відчуження, описується життя поліщуків в екстремальних умовах, описується враження від окремих сіл, висвітлюється робота міліції, влади, водіїв у зоні, змальовані окремі портрети членів експедиції, показано природнє самовідновлення екосистем, зафіксовано новітній фольклор, який витворився під час роботи членів експедиції з респондентами.

Аккерман,  Г. Пройти крізь Чорнобиль / Г. Аккерман; гол. ред.    С. Головко; пер. з фр. П. Таращука. – Київ : Либідь, 2018 . – 168 с.

Книжка Галі Аккерман – це подорож письменника крізь драму Чорнобиля в різноманітних її людських, соціокультурних, професійних аспектах. Це проходження крізь очисний вогонь нового знання, трагічних відкриттів, крізь драму людських доль. Ця книжка також про Чорнобиль як про один з найстрашніших злочинів радянської системи. Незаперечна цінність видання і в тому, що це погляд людини з іншої культури, з інших культур – адже авторка суміщає в собі єврейську, російську і французьку культури, родинно пов’язана з Україною.

Сущенко, М. Екскурс у Чорнобиль … земля загублених надій… = Insight into Chernobyl / М. Сущенко; пер. з англ. Д. Вілкова; фото  Кирило. – Київ: Агентство по розповсюдженню друку, 2016. – 272 с.

У виданні показаний нинішній стан населених пунктів Чорнобильської зони відчуження, які були покинуті внаслідок аварії на атомній електростанції. Книга проведе читача по пустих приміщеннях, дасть можливість заглянути в порожні квартири, зайти в осиротілі дитсадок, школу, магазин та інші будівлі. Присвячується пам’яті Чорнобильської катастрофи.

Шовкошитний, В. Чорнобиль: я бачив : повість / В. Шовкошитний ; ред.            Г. Шовкошитна. – Вид. 3-тє, перероб. й допов. – Київ : Український пріоритет, 2019. – 326 с.

Художньо-документальна повість "Я бачив" - це нова спроба одного з провідних українських сучасних письменників Володимира Шовкошитного, самовидця Чорнобильської аварії й активного ліквідатора її наслідків, поєднати воєдино літературу пам'яті й літературу факту.   Отож, у творі поєднані спогади очевидців найбільшої техногенної катастрофи в історії людства, учасників ліквідації її наслідків, простежені долі літературних героїв, проаналізовані техногенні, економічні, соціальні й медичні наслідки наймасштабнішого рукотворного лиха, показані перспективи повернення забруднених територій в народногосподарський обіг. Ця книга дає відповідь на головні питання, що постали після Чорнобиля. Адже всі 33 роки після Чорнобиля автор був в епіцентрі українського життя. У книзі спростовується безліч міфів, зокрема, породжених серіалом каналу НВО "Чорнобиль" та автор згадує зустріч і розмову про аварію на ЧАЕС з астронавтом Нілом Армстронгом.

Векленко, О. Чорнобиль : етюди з натури = Chornobyl: Sketches from life : [кн. спогадів] / О. Векленко ; Пер. англ. С.Орлова. - Харків : Фабула : Ранок, 2019.– 141 с.

Книжка спогадів учасника ліквідації наслідків аварії на Чорнобильській АЕС, художника, професора Харківської державної академії дизайну і мистецтв Олега Векленка про його особисті відчуття, пережиті в період перебування в Чорнобилі в травні–червні 1986 року.

Автор розказує, яким було повсякденне життя ліквідаторів у таборі неподалік станції, про примітивні засоби захисту і про те, що усвідомлення справжньої небезпеки прийшло набагато пізніше. Щирі історії про ті дні написані живою мовою і доповнені авторськими малюнками та фотографіями.

Творець сучасного роману ХІХ століття – Гюстав Флобер

12 грудня – 200 років від народження французького письменника Гюстава Флобера (1821 – 1880).

Гюстав Флобер — французький прозаїк-реаліст, який вважається одним із найбільших європейських письменників ХІХ століття. Багато працював над стилем своїх творів, висунувши теорію «точного слова» (le mot juste). Найбільш відомий як автор роману «Пані Боварі» (1856).

Французький письменник, якого часто називають творцем сучасного роману. Народився 12 грудня 1821 року в Руані, де його батько був головним лікарем однієї з місцевих лікарень. З 1823 по 1840 рік Флобер навчався в Королівському коледжі Руана, де не досяг особливих успіхів, але виявив інтерес до історії та велику любов до літератури. Він читав не лише модних на той час романтиків, але також Сервантеса та Шекспіра. У школі він познайомився з майбутнім поетом Л. Буйє (1822-1869), який на все життя став його вірним другом.

У 1840 Флобера відправили в Париж вивчати право. Позаймавшись три роки, він не зумів скласти іспити, зате звів дружбу з письменником та журналістом М. Дю Каном (1822-1894), який став його супутником у подорожах. У 1843 році у Флобера виявили подібне з епілепсією нервове захворювання, і йому було наказано малорухливий спосіб життя. Після смерті батька в 1846 він повернувся в маєток Круассе під Руаном, дбав про матір і займався переважно літературою. На щастя, він мав стан, який позбавив його необхідності заробляти життя пером чи іншими способами. Так само він зміг здійснити свою мрію про подорожі і присвятити багато років написання одного-єдиного роману. Він удосконалював свій стиль із граничною увагою, відволікаючись лише на професійні бесіди з братами Гонкурами, І. Теном, Е. Золя, Г. Мопассаном та І. С. Тургенєвим. Навіть його прославлений любовний роман пов'язаний з поетесою Луїзою Колі, і в їхньому великому листуванні головною темою були літературні проблеми.

Флобер був вихований на творах Ф. Шатобріана та В. Гюго і тяжів до романтичного способу зображення. Все своє життя він прагнув придушити у собі лірико-романтичний початок заради максимально об'єктивного зображення повсякденної реальності. Рано почавши писати, він незабаром усвідомив у собі конфлікт між поставленою метою та схильностями своєї натури. Перший з його опублікованих романів - «Пані Боварі» (1857).

«Пані Боварі» - великий роман французького письменника. Головна героїня - Емма Боварі - страждає від неможливості здійснити свої мрії про блискуче, світське життя, повне романтичних пристрастей. Натомість вона змушена вести монотонне існування дружини небагатого провінційного лікаря. Тяжка атмосфера глушини душить Емму, але всі її спроби вирватися за межі безрадісного світу приречені на провал: нудний чоловік не може задовольнити запитів дружини, а її зовні романтичні й привабливі коханці насправді егоцентричні і жорстокі. Чи є вихід із життєвого глухого кута?..

Велике творіння літератури, «Пані Боварі» позначила поворотний пункт у розвитку сучасного роману. Флобер працював над кожною пропозицією у пошуках знаменитого «правильного слова». Його інтерес до форми роману, успішно реалізований в унікальній структурі «Пані Боварі», надав сильний вплив на наступних письменників, що поставили за мету створення нових форм і технічних прийомів - Г. Джеймса, Дж. Конрада, Дж. Джойса, М. Пруста та багатьох інших.

У 1862 році з'явився історичний роман Флобера «Саламбо».

«Саламбо» Ґюстава Флобера - одна з вершин французької прози ХІХ століття. Усунувшись після написання роману «Пані Боварі» від сучасної йому дійсності з характерною для неї «гангреною звичаїв», письменник спрямовується в загадковий стародавній Карфаген часів Пунічних воєн з його буянням фарб, ароматів і почуттів. Це історія кохання Саламбо, дочки карфагенського полководця Гамількара Барки, історія ненависті та нечуваної жорстокості, породжень Молоха, бога війни та руйнування.

У 1869 році з'явився роман вдач «Виховання почуттів».

Роман «Виховання почуттів» — найскладніший за стилем, ідеями, проблематикою з усього написаного Гюставом Флобером. Це багатоплановий твір, у якому у новому, несподіваному ракурсі поєднані історія Франції, історія покоління, історія героя. У свідомому житті герой роману юний Фредерік Моро вступає з перебільшеним уявленням про себе і свої можливості, з певністю, що йому судилася незвичайна частка. Він вирішує стати письменником і пише роман, але не завершує його, компонує вальсі, вивчає китайську мову, пробує свої сили в живописі, але ні в чому не находить свого покликання, всі його молоді амбіції зазнають поразки. Врешті-решт, він ні в чому не виявивши собі, його прекрасне кохання залишилося мрією, а високі пориви виявилися нікчемними справами. Цим і завершилося виховання почуттів.

У 1874 році з'явився роман «Спокуса Святого Антонія».

Твір, над яким Флобер працював усе життя. Драматична поема у прозі про розчарування у можливостях пізнання. Філософська драма «Спокуса святого Антонія» заснована на легенді про Антонія Фівського, святого християнина, що піддається спокусам. За спокусами в душі пустельника настає відчай, що призводить до сумнівів у вірі.

У 1877 – «Три повісті»; потім Флобер став посилено працювати над давно задуманим улюбленим своїм твором, романом Бувар і Пекуше, але не встиг закінчити його; з гаданих двох томів Флобер написав лише один, і той не має завершеності інших творів Флобера. Кінець життя Флобера був сумний: він страждав на важку нервову недугу, був похмурий і дратівливий, порвав стосунки з найкращим своїм другом, Максимом Дюканом; мати його померла, матеріальне становище його погіршилося, оскільки значну частину свого статку він поступився бідним родичам. Повної самотності Флобер не відчув у старості, завдяки ніжним турботам своєї племінниці, м-м Комманвіль, а також дружбі з Жорж Санд; велику втіху приносив йому також Гі де Мопассан, син однієї з його подруг дитинства; Флобер дбав про розвиток його молодого таланту і був для нього суворим та уважним учителем. Хвороба та важка літературна праця рано виснажили сили Флобера; він помер від апоплексичного удару. В 1890 йому поставлено в Руані пам'ятник, роботи відомого скульптора Шапю.

Міжнародний день захисту прав людини

У 1950 році Генеральна асамблея ООН запропонувала усім державам святкувати 10 грудня як День прав людини, бо саме в цей день в 1948 році Організація Об’єднаних Націй прийняла Загальну декларацію прав людини.

Генеральна Асамблея проголосила Загальну декларацію прав людини як завдання, до виконання якого повинні прагнути всі народи і всі держави з тим, щоб кожна людина і кожний орган суспільства, завжди маючи на увазі цю Декларацію, прагнули шляхом освіти сприяти поважанню цих прав і свобод і забезпеченню, шляхом національних і міжнародних прогресивних заходів, загального і ефективного визнання і здійснення їх як серед народів держав - членів Організації, так і серед народів територій, що перебувають під їх юрисдикцією.

У Декларації заявлено також, що кожна людина повинна мати всі права і всі свободи, проголошені цією Декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії, політичних або інших переконань, національного чи соціального походження, майнового, станового або іншого становища.

Крім того, не повинно проводитися ніякого розрізнення на основі політичного, правового або міжнародного статусу країни або території, до якої людина належить, незалежно від того, чи є ця територія незалежною, підопічною, несамоврядованою або як-небудь інакше обмеженою у своєму суверенітеті.

Загальна декларація прав людини є видатним документом в історії людства. Цим документом закріплено, що права людини – невід’ємний елемент людської особистості і людського буття. Процес формування прав людини пройшов довгий шлях свого розвитку, тісно пов’язаний з історією розвитку суспільства. Загальною декларацією прав людини започатковано процес створення системи міжнародних стандартів у галузі прав людини, набуття ними універсального характеру.

Декларацією закріплені, зокрема, такі основоположні права:

право на працю (стаття 23):

кожна людина має право на працю, на вільний вибір роботи, на справедливі і сприятливі умови праці та на захист від безробіття;

кожна людина, без будь-якої дискримінації, має право на рівну оплату за рівну працю;

кожний працюючий має право на справедливу і задовільну винагороду, яка забезпечує гідне людини існування, її самої та її сім'ї, і яка в разі необхідності доповнюється іншими засобами соціального забезпечення; 

кожна людина має право створювати професійні спілки і входити до професійних спілок для захисту своїх інтересів;

право на відпочинок (стаття 24) – кожна людина має право на відпочинок і дозвілля, включаючи право на розумне обмеження робочого дня та на оплачувану періодичну відпустку;

право на достатній життєвий рівень (стаття 25) – кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд та необхідне соціальне обслуговування, який є необхідним для підтримання здоров’я і добробуту її самої та її сім’ї, і право на забезпечення в разі безробіття, хвороби, інвалідності, вдівства, старості чи іншого випадку втрати засобів до існування через незалежні від неї обставини;

право на освіту (стаття 26) – кожна людина має право на освіту. Освіта повинна бути безплатною, хоча б початкова і загальна. Початкова освіта повинна бути обов’язковою. Технічна і професійна освіта повинна бути загальнодоступною, а вища освіта повинна бути однаково доступною для всіх на основі здібностей кожного. 

Освіта повинна бути спрямована на повний розвиток людської особи і збільшення поваги до прав людини і основних свобод. Освіта повинна сприяти взаєморозумінню, терпимості і дружбі між усіма народами, расовими та релігійними групами і повинна сприяти діяльності Організації Об'єднаних Націй з підтримання миру.

Багато країн включають основні положення Декларації в своє базове законодавство і конституції. Її принципи лежать в основі багатьох пактів, конвенцій і договорів з прав людини, укладених з 1948 року, серед яких: Женевська конвенція про захист прав людини під час збройних конфліктів, 1949 року; Європейська Конвенція захисту прав людини та основних свобод, 1950 року; Міжнародний пакт про цивільні і політичні права і Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права, 1966 року.

За дотриманням прийнятих пактів, конвенцій і договорів з прав людини спостерігає Верховний Комісаріат ООН з прав людини, який за необхідності відряджає своїх посланців в різні країни світу для складання звітів про дотримання прав людини на місцях.

Україна, будучи державою-членом Ради Європи, 17 липня 1997 року ратифікувала Конвенцію про захист прав людини і основоположних свобод та Протоколи до неї. Згідно преамбули Конвенції вона має на меті забезпечити загальне та ефективне визнання прав людини, проголошених Генеральною Асамблеєю ООН у Загальній декларації прав людини.

Конвенція не лише спрямована на захист широкого спектра громадянських та політичних прав, а запровадила ефективний механізм забезпечення прав особи, що, зокрема, передбачає право на індивідуальне звернення за захистом порушених прав до Європейського суду з прав людини.

Спираючись на міжнародно-правові стандарти, проголошені в Декларації, у 1996 році Верховна Рада України прийняла Конституцію України. В ній зазначено, що утвердження і забезпечення прав і свобод людини є головним обов’язком держави.

Конституція України увібрала фундаментальні положення Декларації, зокрема, щодо верховенства прав людини, рівності і непорушності її прав, права людини на свободу і особисту недоторканість, на достатній рівень життя тощо.

Сьогодні Україна, як і весь світ, стикнулася із особливою жорстокістю та неповагою до прав людини. Окупація Автономної Республіки Крим, порушення прав людини цією державою на тимчасово окупованій території України АР Крим, агресія Російської Федерації на сході України, численні терористичні акти та військові конфлікти по всьому світу свідчать про неспроможність як окремих держав, так і світової спільноти забезпечити на належному рівні захист прав людини і основоположних свобод. Тому як ніколи суспільство має згуртуватися для досягнення спільної мети – захисту прав людини та створення сприятливих та безпечних умов життя в усьому світі.

370 років від дня народження Данила Савича Туптала (Святителя Димитрія Ростовського)

Данило Туптало, церковний і громадський діяч, проповідник, письменник, ігумен народився 09 грудня 1651 р. в сім’ї макарівського сотника Сави Григоровича Туптала. Батько згодом, у 1682– 686 рр. був київським сотником, а в останній період життя – ктитором Київського Кирилівського монастиря; 1703 р. похований біля Троїцького храму монастиря. Його мати – Марія Михайлівна, відзначалася глибокою релігійністю. Всі чотири сестри Данила, так само як він сам, прийняли чернечий постриг, причому одна з них – Параскева (п. 1705 р.) була ігуменею Київського Йорданського монастиря. У 1660 р. сім’я Тупталів переселилася до Києва, оселилася в будинку поблизу церкви Миколая Притиска на Подолі.

Данило Туптало (Тупталенко) спочатку навчався вдома, а з 1662 р. – у Києво-Могилянській колегії (ймовірно, до 1665 р.). Здобуті тут знання нарощував упродовж усього життя (є свідчення, що науку переривав тільки на час хвороби − мав слабке здоров’я), ставши непересічною особистістю з високим інтелектуальним світоглядним рівнем. 9 липня 1668 р. (ст. ст.) він постригся в ченці у Київському Кирилівському монастирі під іменем Димитрія, 1669 р. його висвячено на ієродиякона, 1675 р. – на ієромонаха. Це останнє висвячення здійснив чернігівський архієпископ Лазар Баранович у Густинському монастирі поблизу Прилук і залишив о. Димитрія при чернігівській катедрі як проповідника. У Густинському монастирі написав один з перших відомих нам творів – “Руно орошенное” (1680 р.) – збірник сказань про чудеса монастирського чудотворного образу Богоматері (див. на виставці). Досить швидко став знаменитим проповідником, його запрошували не лише православні монастирі України (проповіді звучали “на украинском наречии”), але й Литви та Білорусі, де він провів більше року. В лютому 1679 р. на запрошення гетьмана Івана Самойловича повернувся в Україну, перебував у Свято-Микільському монастирі поблизу Батурина, гетьманської столиці, де розгорнув творчу діяльність. Згодом був ігуменом монастирів: Максаківського Спасо-Преображенського (1682–1682), Батуринського Крупицького Миколаївського (1682–1683, 1686–1692), Глухівського Петропавлівського (1684–1697, з перервами), Київського Кирилівського (лютий–червень 1697), Чернігівського Єлецького Успенського (1697–1699) – тут його було висвячено на архімандрита, Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського (1699–1701). Як видно, з цього переліку, у виконанні обов’язків ігумена була перерва: 26 жовтня 1683 р. Димитрій Савич (саме так його названо в переважній більшості документів, хоч один раз він згадується як Дмитро Тупталович — див. універсал Івана Самойловича у вітрині) добровільно зрікся ігуменства, аби присвятити себе чернечим подвигам і творчій богословській діяльності. На прохання архімандрита Києво-Печерської Лаври Варлаама Ясинського він переселився в цей монастир і розпочав головну справу свого життя – написання “Четій-Міней” – зводу житій святих за днями й місяцями року. Під час перебування 1684 р. в Батурині, для привітання нового київського митрополита Гедеона Святополка-Четвертенського цей митрополит разом з гетьманом Іваном Самойловичем переконали о. Димитрія Савича в необхідності знову стати ігуменом Батуринського Крупицького монастиря.

Різкий злам у його житті стався 1701 р., коли за наказом російського царя Петра І довелося переїхати в Москву; 23 лютого Димитрія Савича було висвячено на митрополита Сибірського і Тобольського. Через хворобу він не зміг виїхати до Сибіру. Навесні 1702 р. його перевели в Ростов, де він став митрополитом Ростовським і Ярославльським. У Ростові відкрив духовну семінарію, другу в Росії. ЇЇ закриття 1705 р., а також звістка про поразку в Полтавській битві 1709 р. гетьмана Івана Мазепи, з яким Димитрія Ростовського пов’язували багаторічні дружні стосунки – були далеко не єдиними тяжкими випробуваннями для митрополита. Помер він у віці 58 років 28 жовтня 1709 р. в Ростові, похований 25 листопада в Ростовському Яковлевському монастирі. У 1757 р. Димитрія Ростовського канонізовано (див. представлений на виставці документ). День пам’яті св. Димитрія Ростовського православна церква відзначає двічі: 21 вересня (4 жовтня) і 28 жовтня (11 листопада).

Димитрій Савич (Туптало) – автор величезної кількості проповідей, повчань, досліджень з церковно-історичної хронології, богословських розвідок, богослужебних праць різних жанрів, драматичних творів, скороченого перекладу Святого Письма. Його найголовнішим доробком, як уже про це йшлося, були “Четії-Мінеї” – “Житія святих” у 4-х томах (чвертях): кожен том охоплював три місяці, починаючи з вересня – першого місяця церковного календаря (один з томів представлено на виставці). В числі інших праць – “Розыск о раскольнической бринской вере” (див.), “Алфавит духовний”. Його “Діаріуш” є яскравим свідченням про нього як одного з найвидатніших українських письменників 17–18 століть.

Життя і діяльність Димитрія Савича (Туптала) невідривні від тієї доби української історії, що її названо добою Руїни, коли відбулася втрата прав і привілеїв київської митрополії внаслідок перепідпорядкування її від Константинопольського патріархату Московському, а в політичному житті сталася Полтавська катастрофа 1709 року.

На виставці представлено доволі значну кількість документів з колекції ЦДІАК України, що стосуються діяльності цього визначного українського діяча, а також його твори – опубліковані та в списках.

На виставці представлено документи і стародруки, які зберігаються в ЦДІАК України.

Документи

1682 р., травня 26. – Батурин. Універсал гетьмана Івана Самойловича про підтвердження прав на монастирські села Максаківському Спаському монастиреві. Отець Димитрій Тупталович згадується як колишній ігумен монастиря.
(ф. 143, оп. 1, спр. 20, арк. 1)

1688 р., січня 14. – Батурин. Універсал гетьмана Івана Мазепи Батуринському Крупицькому Миколаївському монастиреві на лісові займища і пустоші. Згадка про ігумена отця Димитрія Савичова.
(ф. 154, оп. 1, спр. 21, арк. 1)

1695 р., квітня 12. – Грамота російських царів Іоанна і Петра Олексійовичів Глухівському Петропавлівському монастиреві з дозволом брати дерен і рубати хмиз поблизу млина на р. Клевні.
Грамоту надано у відповідь на чолобитну ігумена Димитрія.
(ф. 161, оп. 1, спр. 19) Стовпець (початок)

1695 р., квітня 12. – Грамота російських царів Іоанна і Петра Олексійовичів Глухівському Петропавлівському монастиреві з дозволом брати дерен і рубати хмиз поблизу млина на р. Клевні.
Грамоту надано у відповідь на чолобитну ігумена Димитрія.
(ф. 161, оп. 1, спр. 19) Стовпець (кінець)

1699 р., червня 1. Батурин. – Універсал гетьмана Івана Мазепи Чернігівському Єлецькому монастиреві про підтвердження маєтностей монастиря на прохання архімандрита отця Димитрія Савича з братією.
(ф. 157, оп. 1, спр. 51, арк. 1)

1698 р., квітня 17. Батурин. – Фундуш гетьмана Івана Мазепи, наданий на прохання архімандрита Чернігівського Єлецького монастиря отця Димитрія Савича, на греблю на р. Смолянці для спорудження млина.
(ф. 157, оп. 1, спр. 41, арк. 1)

1681 р., вересня 26. – Згадка в чолобитній про колишнього київського козацького сотника Саву Туптала, згодом ктитаря Київського Кирилівського монастиря, який виступав свідком у справі про земельні суперечки між монастирем і Київським магістратом.
(ф. 888, оп. 1, спр. 1, арк. 4)

1757 р., не раніше січня 15. – Донесення митрополита Ростовського і Ярославського Арсенія, митрополита Суздальського і Юріївського Сильвестра та архімандрита Симонового монастиря Гаврила в Синоду про наслідки огляду ними мощей покійного митрополита Димитрія Ростовського в Яковлевському монастирі з метою доказу його святості й цілительного впливу його мощей на людей.
(ф. 229, оп. 1, спр. 3, арк. 28)

1757 р., не раніше січня 15. – Донесення митрополита Ростовського і Ярославського Арсенія, митрополита Суздальського і Юріївського Сильвестра та архімандрита Симонового монастиря Гаврила в Синоду про наслідки огляду ними мощей покійного митрополита Димитрія Ростовського в Яковлевському монастирі з метою доказу його святості й цілительного впливу його мощей на людей.
(ф. 229, оп. 1, спр. 3, арк. 28 зв.)

1757 р., не раніше січня 15. – Донесення митрополита Ростовського і Ярославського Арсенія, митрополита Суздальського і Юріївського Сильвестра та архімандрита Симонового монастиря Гаврила в Синоду про наслідки огляду ними мощей покійного митрополита Димитрія Ростовського в Яковлевському монастирі з метою доказу його святості й цілительного впливу його мощей на людей.
(ф. 229, оп. 1, спр. 3, арк. 29)

1757 р., не раніше січня 15. – Донесення митрополита Ростовського і Ярославського Арсенія, митрополита Суздальського і Юріївського Сильвестра та архімандрита Симонового монастиря Гаврила в Синоду про наслідки огляду ними мощей покійного митрополита Димитрія Ростовського в Яковлевському монастирі з метою доказу його святості й цілительного впливу його мощей на людей.
(ф. 229, оп. 1, спр. 3, арк. 29 зв.)

1757 р., не раніше січня 15. – Донесення митрополита Ростовського і Ярославського Арсенія, митрополита Суздальського і Юріївського Сильвестра та архімандрита Симонового монастиря Гаврила в Синоду про наслідки огляду ними мощей покійного митрополита Димитрія Ростовського в Яковлевському монастирі з метою доказу його святості й цілительного впливу його мощей на людей.
(ф. 229, оп. 1, спр. 3, арк. 38)

1757 р., не раніше січня 15. – Донесення митрополита Ростовського і Ярославського Арсенія, митрополита Суздальського і Юріївського Сильвестра та архімандрита Симонового монастиря Гаврила в Синоду про наслідки огляду ними мощей покійного митрополита Димитрія Ростовського в Яковлевському монастирі з метою доказу його святості й цілительного впливу його мощей на людей.
(ф. 229, оп. 1, спр. 3, арк. 38 зв.)

Міжнародний день боротьби з корупцією

9 грудня кожного року у світі відзначають Міжнародний день боротьби з корупцією. Подію заснувала ООН 31 жовтня 2003 року, а дата святкування обрана на честь дня підписання Конвенції проти корупції, яке відбулося на конференції в місті Меріда у 2003 році. Конвенція набула чинності у 2005 році, коли її ратифікувало понад 30 країн. Верховна Рада України ратифікувала Конвенцію 18 жовтня 2006 року. Вже у 2009 році ратифікувало Конвенцію 80 країн, а підписало – 140.

Конвенція Організації Об’єднаних Націй щодо боротьби з корупцією, як і Міжнародний день боротьби з корупцією закликає країни до заходів з уникнення корупції, до встановлення кримінальної відповідальності за зловживання владою, привласнення коштів незаконним шляхом та за інші форми корупції. Треба пам’ятати, що корупційні дії заважають побудові демократичного суспільства. Кожна держава повинна піклуватися про політику протидії корупції, а також ухвалювати необхідні закони та відповідні антикорупційні органи.

Ми часто чуємо про корупцію в розмовах зі знайомими, на телебаченні й радіо, зустрічаємо в дописах у соціальних мережах.

У цій публікації висвітлюються роботи журналістів, дослідників і письменників, які аналізують причини корупції, наводять приклади міжнародних практик із її подолання та висвітлюють найгучніші приклади недоброчесної поведінки.

«Moneyland. Грошокрай: чому злодії та шахраї керують світом і як це змінити» Олівера Булло

Книга року за версіями «Economist», «Times», «Sunday Times Business» та «Daily Mail».

Журналіст-розслідувач Олівер Булло починає оповідь з опису екскурсії до Межигір’я. Автор розповідає, що всім було відомо: Янукович пов’язаний із корупцією, але ніхто навіть не уявляв, наскільки величезні його статки. У своїй книзі Олівер також згадує про керівництво Інституту раку, українських прокурорів та інші випадки корупції в Україні.

Автор аналізує появу офшорів, податкових гаваней та законодавчих регулювань, що сприяють незаконному набуттю статків.

«Moneyland» також розповідає про:

схеми, які недоброчесні бізнесмени та політики використовують для переправлення викрадених грошей;

інституції, залучені у відмиванні великих грошових потоків;

приклади громадської участі в протидії корупції.

«Корупція. Занепад соціального капіталу» Віри Валлє

Це змінене й доповнене видання першої книги авторки («Корупція. Роздуми після Майдану»), у якому вона ділиться своїми міркуваннями про те, чого бракує українцям для подолання кризи та побудови успішної держави.

Книга містить аналіз рівня корупції в Україні, стану реформ та причин відсутності помітного прогресу в боротьбі з корупцією.

На думку авторки, серед причин, які заважають ефективній протидії корупції — дефекти української демократії. Корупція розглядається як симптом застарілої хвороби несвободи (духовної, політичної та економічної).

Водночас Віра Валлє переконана, що побудова успішної України можлива завдяки об’єднанню зусиль громадянського суспільства, влади та бізнесу.

«Глобальний занепад. Як помирають інститути та економіки» Ніла Фергюсона

Ніл Ферґюсон — британський історик, письменник і журналіст, професор Гарвардського університету і старший науковий співробітник Оксфордського університету.

У книзі автор шукає відповіді на такі питання:

чому економіка західних країн перейшла в стан застою?

що є причиною деградації демократичних інститутів?

як неефективні інституції спонукають людей поводитися недоброчесно?

Автор вважає, що постійне бажання еліти нарощувати свій капітал, не зважаючи на зростаючий державний борг і небезпеку для наступних поколінь, і є причиною цих проблем.

Водночас він бачить проблему в занадто зарегульованому законодавстві й у небажанні юристів сприяти позитивним змінам у суспільстві. А основним рушієм розв’язання цієї проблеми, за словами Фергюсона, є розвиток громадянського суспільства.

«Корумповані міста. Практичний посібник із лікування та запобігання» Роберта Клітгарта, Рональда Макліна-Абароа та Г. Ліндсі Перріса

Корумповані міста — книга про те, як «вилікувати» проблему корупції. Автори виокремлюють фактори, які значно підвищують рівень корупції: посадовці мають унікальні права на надання послуг, при цьому для прийняття ними рішень не існує жорстких обмежень, а діяльність таких осіб не контролюються належно.

Так, автори пропонують свою формулу для зменшення рівня корупції — «корупція = монополії + свобода дій службовців — підзвітність».

Крім цього, «Корумповані міста» розповідають про вдалі приклади подолання корупції. Як от Гонконг та Ла-Пас, яким вдалося подолати корупцію. Як? Обмеживши дискреційні повноваження чиновників, спростивши правила надання різних держпослуг та посиливши підзвітність діяльності публічних службовців.

Книга розповідає і про невдалі кейси впровадження реформ, підкреслюючи, що боротьба з корупцією повинна мати системний підхід.

«Чому нації занепадають» Дарона Асемоглу та Джеймса Робінсона

У цій книзі автори присвятили явищу корупції чимало уваги. Головне питання, на яке вони намагаються знайти відповідь — «чому одні країни стають багатими, а інші — бідними?». Так, Асемоглу та Робінсон вважають, що причиною цьому є система владних інституцій та правил, які згубно впливають на економіку країни.

Так, у багатьох країнах, щоби досягти успіху, легше вкрасти та «обійти систему», аніж старанно вчитися, працювати та дотримуватися правил соціального контракту. У такому випадку треба міняти як систему, так і ментальність людей, для яких корупція стала вже чимось звичним.

Успішніші країни створили й постійно розвивають систему інституцій, яка надає рівний доступ до послуг та ресурсів для всього населення, забезпечує конкуренцію та ефективне використання ресурсів.

Автори наполягають, що позитивні зміни не можуть відбутися одразу, а процес трансформації може стати справжнім викликом для населення. Проте такі перетворення можливі, адже є численні приклади, коли країни використали критичні періоди свого розвитку для зміни траєкторії розвитку.

Хочеться вірити, що в Україні можна побудувати справжнє доброчесне суспільство, і завдяки таким книгам, кожен може дізнатися як це зробити.