15 липня – Охтирської ікони Божої Матері!

Одним з найбільш шанованих чудотворних образів на Сумщині є Охтирська ікона Божої Матері. За однією з версій ця ікона як «дорожня» була завезена в Україну військовими й серед українського козацтва та гусарів Охтирського полку була в особливій пошані. На військових штандартах вона знаходилась разом з образом Спасителя.

Цю чудотворну ікону знайшов у селі Охтирка (сьогодні це місто Охтирка в Сумській області) 15 липня  1739 р. о. Данило Васильович Полянський, настоятель Покровського храму (часом його прізвище подають як Васильєв з огляду на його по батькові). 

СВЯЩЕННИК І ЧУДОТВОРНИЙ ОБРАЗ ОХТИРСЬКОЇ ІКОНИ БОЖОЇ МАТЕРІ

Було це давно. Так давно, що люди навіть призабули ім’я пароха Покровського храму, через якого сталося чудо в містечку Охтирці. Одні кажуть, що звали його Василь Данилов, інші — що Данило Васильович Полянський. Втім, хоч би як звали охтирського священика, одне про нього відомо достеменно: був він людиною праведною.

Отож, якось літнього дня 1739 року вирішив панотець випробувати нову косу. Вийшов у луг, замахнувся і… побачив раптом, що у високій траві сяє неземним світлом ікона Пресвятої Богородиці. Серце завмерло в грудях побожного священника. Вражений, він відкинув косу і впав на коліна. Прочитав всі молитви до Цариці Небесної, які тільки знав. Потім обережно підняв святиню та переніс до своєї хати. Там нарешті уважно роздивився її. Божа Матінка була без Дитятка Ісуса. Натомість по праву руку від Неї іконописець зобразив Розп’яття. Хоч образ був доволі незвичний, священик одразу пригадав історію з Передання, яка надихнула художника. Розповідали, що коли Богородиця була ще зовсім юною, під час молитви Вона побачила Хрест і розіп’ятого на ньому Чоловіка — Ісуса Христа, Свого майбутнього Сина. Ось про що нагадувала знайдена ікона. Священик зворушився до сліз. І з великою шанобливістю переніс святиню до світлиці.

Час спливав. Колишнє хвилювання призабулося. Ікона потьмяніла, стала звичною для родини пароха. Аж ось через три роки після чудесного знайдення образа увійшов на Покрови панотець до світлиці й бачить: сяє ікона Божої Матері, як і вперше, яскравим сяйвом. Знову серце його затріпотіло, впав на коліна він та промовив до Богородиці щирі молитви. Проте, як і колись, нікому нічого не сказав. І так тривало ще кілька часу: часто тепер образ освітлювався, а священик молився при ньому. Аж раптом однієї ночі з’явилася панотцю вві сні Богородиця й наказала омити знайдену ікону від пилу чистою водою. Священик одразу підхопився й побіг виконувати волю Цариці Небесної. Він ретельно омив образ, а воду залишив у мисці, щоб вилити її вранці в річку. Проте, щойно парох знову заснув, як побачив другий за ніч чудесний сон. Цього разу наснилося йому, що несе він миску з водою до річки. А назустріч йому йде Прекрасна Жінка — Сама Богородиця — та й каже: «Куди несеш ти цю воду? Повертайся з нею додому та бережи її, вона буде стражденних від пропасниці лікувати».

Зрадів чоловік, бо мав доньку, яка так давно хворіла на пропасницю, що вже й не підводилась. Вранці панотець насамперед напоїв водою від ікони доню. Дитина відразу одужала й устала з ліжка. Після цього священик уже не міг приховувати від людей чудотворний образ. Він розповів про свою знахідку і про чудо, яке сталося з його донечкою, та переніс ікону в Покровський храм. Звістка про це швидко поширилася. Звідусіль потяглися до Охтирки юрби хворих на пропасницю. Й усі, хто молився із вірою перед образом, одразу зцілювалися.

Зцілень було так багато, що невдовзі Охтирська чудотворна ікона Пресвятої Богородиці прославилася на всю Російську імперію, до якої належала в ті часи Україна. Навіть імператриця Єлизавета Петрівна приїздила до Охтирки, щоби помолитися перед святинею. Після цього вона дала великі гроші на будівництво нового, кам’яного, Свято-Покровського храму і доручила уславленому архітекторові графу Растреллі спроєктувати майбутню споруду. Пожертви стали надходити звідусіль, тож уже 1768 року в Охтирці постав величний собор. А саму ікону одягли в розкішну золоту ризу, прикрашену дорогоцінним камінням. Люди дуже шанували образ, який не припиняв чудотворити. Він допомагав зцілюватися сліпим, кульгавим, біснуватим. У 1744 році в «Книзі чудес», яку спеціально завів охтирський парох, значилися 103 випадки зцілення від ікони. Через тридцять років в ній вже було 324 записи.

А що ж сталося з охтирським священиком? Лише два роки служив панотець біля улюбленої ікони. А потім знайшлися заздрісники, які звели на нього наклеп. Настоятеля храму схопили й два місяці тримали під арештом. Рідні й парафіяни доводили, що їхній пастир нічим не завинив, і просили відпустити його. Цього разу їх послухали, відпустили пароха, але наказали йому не покидати місто. Проте за два дні священик зник. Розлючені можновладні лиходії наказали розшукати пропалого, а його жінку й дітей закувати в кайдани й відправити до в’язниці. Священика так і не знайшли. Але через півтора року він з’явився сам. Без грошей, без документів цей уже немолодий чоловік пішки дійшов до Єрусалима, щоб поклонитися місцям, де постраждав наш Господь. І ось тепер повернувся. Довго молився біля милої його серцю ікони, а потім сам став перед судом. За непослух його жорстоко покарали: заслали у віддалений монастир. І лише через п’ять років людям вдалося виблагати для свого пароха помилування. Панотець знову опинився в Охтирці. Люди зустріли його з пошаною й любов’ю, вважаючи святим. Однак заздрісники ніяк не хотіли залишити праведного чоловіка в спокої. Вони знову написали донос, і пароха вдруге повезли на заслання. Лише перед самою смертю охтирського священика було остаточно виправдано. Його звільнили, і він разом із графом Гендриковим поїхав до Санкт-Петербурга для представлення імператриці Єлизаветі Петрівні. В дорозі священик тяжко захворів і помер в російському місті Твері.

«Яке нещасливе життя!» — вигукнуть люди, що не вірять у Бога. Але ми — християни, тож маємо знати: часом Господь дозволяє людині допомогти Йому нести Хрест, тобто незаслужено страждати, як постраждав Він Сам. Це найбільша довіра, яку наш Спаситель виявляє тільки до найбільших Своїх друзів. Таких людей несправедливо звинувачують і знущаються з них. Та водночас вони вже тут, на землі, відчувають Господа дуже близько біля себе. Це додає їм сил зносити страждання. А на Небі вони отримують від Бога велику нагороду. Напевно й побожний охтирський священик радіє тепер у Небесному Царстві. Недарма люди вважали його святим.

А Охтирська ікона 1905 року зникла. Ніхто достеменно не знає, як це сталося. Дехто стверджує, що образ пропав, коли його повезли до Санкт-Петербурга на реставрацію, порушивши, таким чином, наказ Цариці Небесної. Адже невдовзі після з’явлення ікони, коли охтирський парох попросив місцевого іконописця Івана Маляра підновити її, Богородиця у видінні заборонила художнику це робити. Інші переконують, що просто знайшлися безбожники, які викрали святиню, спокусившись дорогоцінною ризою.

Через це служили молебні до Матері Божої, аби Вона допомогла віднайти її ікону. І під час моління почули радісний: «Святу ікону знайдено!» Розбійники зняли дорогоцінну ризу з ікони, а власне ікону залишили в одному з будинків біля Собору.

Нову ще кращу ризу зробили для ікони, та вона знову зникає під час Революції та Національно-Визволених змагань 1917-1921 рр. В кінохроніці цих часів на прапорі одного з підрозділів Дієвої Армії УНР, бачимо зображення вишитої ікони Пресвятої Богородиці Охтирської на жовто-блакитному фоні. Очевидно у ті часи їх надихав цей святий образ на боротьбу з ворогом.

Втім, 1990 року ікона ніби знайшлася в Америці. Її урочисто привезли до Охтирки й помістили в Покровському соборі. Проте, й тут не обійшлося без суперечок. Багато хто, причому обґрунтовано, досі вважає, що знайдено не оригінал, а лише одну із багатьох копій шанованої ікони. Та для справжнього християнина це не повинно мати жодного значення. Адже тим, хто із щирою молитвою звертається до Господа й Пресвятої Діви, милосердний наш Отець Небесний ніколи не відмовляє. Звісно, якщо це прохання людині на добро.

Чи благословення Матері Божої детерміноване саме в місці знаходження "справжньої" ікони? На це є чітка відповідь -"ні"! Бо жоден з нас не має оригіналу у себе вдома. Мати Божа на Небі, а до неї звертаємося ми у повсякденних молитвах. Це як з храмом Єрусалимським, який колись був уособленням сакральності/святості/ єврейського народу. В розумінні ж християн, будь-який храм де приноситься Безкровна Жертва/Євхаристія/ нічим не відрізняється по святості від іншого. В кожному охтирському храмі, і не лише, є ікона Матері Божої Охтирської й коли людина з вірою звертається до "першообразу" - Самої Матері Божої то жодної різниці немає.

Знову про місцезнаходження ікони, -колись зі світлої пам’яті Р. К. Рапія приблизно в 1991 р. віддавали на реставрацію ікону в музей Києва. Там  бачили Охтирську ікону,  переконували, що це "той самий образ". У митрополії Чорногорії є образ, який їм передали емігранти після революції, вони твердили те ж саме... У Спасо-Преображенській церкві м. Охтирки є теж чудовий образ унікально виготовлений у свій час.

Чи треба поважати святиню, яка носить ім’я нашого міста? безумовно так. Когось надихає чудотворна допомога у лікуванні хвороб, повага до непростої долі священника, когось, що перед нею молилися козацькі полковники, вояки армії УНР, хтось мліє, бо перед нею молилася цариця Єлизавета з її чоловіком графом Розумовським. Для нас православних християн досить того, що ми можемо піднести свої молитви до Цариці Небесної за Україну, владу, військо і всю людність її.