Виставка «Символ віри і надії» до Дня затвердження Державного Прапора України

Сьогодні – 30-та річниця затвердження Державного прапора України

Державний Прапор України затверджений Верховною Радою України 28 січня 1992 р.

У читальному залі Охтирської публічної центральної бібліотеки діє виставка «Символ віри і надії», присвячена Дню затвердження Державного Прапора України.

Завдяки літературі, виставленій на виставці, відвідувачі пригадували, коли і яким документом були затверджені Державний Прапор, Державний Герб, Державний Гімн України (Указами Президії Верховної Ради України відповідно: 28 січня 1992 р., 19 лютого 1992 р., 15 січня 1992 р.).

Жовто-блакитні барви символізували Київську Державу ще до християнізації Русі. Майже всі герби міст Київщини й України загалом обрамлялися жовто-блакитними кольорами. З XVIII століття полкові й сотенні козацькі прапори Війська Запорозького вироблялися з блакитного полотнища, на якому жовтою фарбою наносився хрест, зорі, зброя, постаті святих. Так, упродовж історичного розвитку жовто-блакитний прапор був символом боротьби за національні й соціальні права українського народу і за часів незалежності став Державним Прапором України.   

Український прапор – це символ пшениці в степах під блакитною аркою неба.

Виставка «Крути – бій за майбутнє»

29 січня, Україна вшановує пам'ять Героїв битви під Крутами.

104 роки тому, 29 січня 1918 року, українці стримали наступ ворога на Київ, проявивши жертовність і героїзм заради незалежності України.

У читальному залі Охтирської публічної центральної бібліотеки діє виставка «Крути – бій за майбутнє», присвячена Героям Крут.

Читачі можуть ознайомитися з документами, матеріалами дослідження про цю трагічну подію. Також ви зможете знайти список студентів, гімназистів, січових стрільців і юнаків військових шкіл, які свідомо йшли на смерть за Батьківщину.

Це був гідний вияв мужності та героїзму. І ми повинні пам’ятати їх імена.

Ми повинні берегти самостійність України, будувати свою державу і ніколи вже не віддавати її на поталу ворогам. Це заповідали нам учасники трагедії під Крутами 29 січня 1918 року.

Слава Героям Крут!

Година-вшанування «України обпалений цвіт»

Крути – одна з трагічних і водночас легендарних сторінок в історії українських визвольних змагань 1917-1921 років.

27 cічня в читальному залі Охтирської публічної центральної бібліотеки відбулася година-вшанування «України обпалений цвіт» для учнів 1-7 групи Охтирського Центру професійно-технічної освіти. Метою заходу було розкрити суть та причини трагедії під Крутами, аби виховати у молодого покоління інтерес і повагу до історичного минулого своєї країни, до борців за незалежність України. Про перебіг того страшного трагічного бою розповіла учням провідний бібліотекар Яковенко Валентина Андріївна, та ознайомила присутніх з виставкою присвяченою Героям Крут.

Бібліографічний огляд «Герої Крут - наша слава, наша історія»

Щороку 29 січня в Україні відзначають День пам’яті героїв Крут – саме там у 1918 році відбувся бій, що на довгі роки став одним із символів боротьби українського народу за свободу і незалежність.

П’ять годин безперестанку студентський курінь стримував наступ червоних, втрачаючи молоді життя, під градом куль і гранат. Московські солдати без жалю багнетами проколювали юначі груди, прикладами рушниць розбивали голови, добивали поранених – розповідали очевидці тих трагічних подій.

27 студентів потрапили в полон.  Цілу ніч по-звірячому мордували їх, а на світанку повели на розстріл. У зимове холодне небо злетіли звуки гімну «Ще не вмерла Україна», що заспівав учень сьомого класу гімназії Григорій Пипський. Всі товариші підхопили. Пролунала недовга кулеметна черга… Наймолодшим полеглим було по 16 років.

На сьогодні вiдомi їх прiзвища , які написані в книзі Героїка трагедії Крут     В. І. Сергійчука. Це студенти двох університетів Андріїв, Божко-Божинський, Леонід Буткевич, Гайдовський-Потапович Лесь, Гончаренко (рідний брат Аверкія Гончаренка), Шерстюк, Ісидор Пурик, Борозенко-Конончук,  Кирило Головащук, Микола Чижів, Василь Сiрик, Омельченко, Олександр Попович, Володимир Шульгин, Микола Лизогуб, Антін Грищенко, Т. Діателевич, Андрій Дикий, Лука Григорович  Дмитренко, Василь Дмитренко, Володимир Залізняк, Кирик, Коломієць, Василь Коломийченко, С. Король, Курик, Микола Лебідь, Микола Лизогуб, Павло Любенець, Ілля Матюха, П. Олексієнко, Омельченко, Валентин Дмитрович Отамановський, Пірук, Микола Пітенко, Георгій Полуботко, Петро Сварика, Кость Світенко, Павло Пархоменко; гiмназисти 2-ї Київської української гімназії Кирило-Мефодiївського братства Андрiй Соколовський, Євген Тернавський, Василь Гнаткевич, Григорій Пипський, Іван Сорокевич, Павло Кольченко, Микола Ганкевич, Володимир Бліхарський, Юліан Гіба, Микола Корпан, Ігор Лоський, Левко Лукасевич, Онуфрій Сушицький,Володимир Сорокевич, Іван Карван, Кость Карван, Онишкевич; січові стрільці, старшини, юнаки військових шкіл Битинський, Блаватний, Павло Богаєвський, Аверкій Гончаренко, Горошко, В. Дзюбик, Іван Заїка, Заквалинський, Компанієць, В. Лиманський, Семен Андрійович Лисогір, Семен Лощенко, Святослав Магаляс, Михайло Михайлик, С. Могила, Володимир Наумович, Дам’ян Носенко, Одинець, Олександр (Олелько) Попович, С. Роєнко, Степан Самійленко, Гнат Седлецький, Модест Семирозум, Осип Твердовський, Федір Тимченко, В. Уманець, Анатолій Фіголь, Степан Цап, Чорпіта, Іван Шарий, Микола Ярців, Яцків, Іван Розгін. Невстановлені, але не забуті… Г. Д., М., О.

Багато з них були закатовані та розстріляні вже після першої битви, навіть за те, що були лише у списках добровольців.

Після розстрілу більшовики не дозволили місцевим селянам поховати тіла загиблих. Лише після визволення Києва від червоних, за розпорядженням українського уряду, 19 березня 1918 року відбувся урочистий похорон полеглих у бою під Крутами на Аскольдовій могилі.

Загалом у бою під Крутами загинуло з української сторони, за різними оцінками, 70–100 осіб. Втрати бiльшовицьких вiйськ сягали 300 чоловік.

В радянський час могили полеглих під Крутами було зруйновано. Десятиріччями історія бою або замовчувалася, або обростала міфами і вигадками, як у закордонній, так і у вітчизняній історіографії.

Після здобуття Україною незалежності подвиг героїв Крут зайняв гідне місце в пантеоні національної слави, став символом патріотизму і жертовності у боротьбі за державну незалежність.

На державному рівні цей день почали відзначати з 2003 року. Щорічне вшанування пам’яті Герої Крут закріплено у Постанові ВРУ від 16 травня 2013 року «Про відзначення подвигу героїв бою під Крутами». У 2006 році на залізничній станції Крути відкрили Меморіальний комплекс «Пам’яті героїв Крут».

Ця героїчна й водночас трагічна подія знаменувала початок нової епохи національного пробудження українців, усвідомлення нашого права жити на власній землі та святого обов’язку — боронити її. «Понад все вони любили свій коханий край», — писав Павло Тичина. Визначально, що ця жертовна любов зародилася в серцях молодих людей, найкращих представників українського студентства.

До Дня пам’яті героїв Крут Охтирська публічна центральна бібліотека представляє віртуальний бібліографічний огляд «Герої Крут - наша слава, наша історія»

Крути. Січень 1918 року : док., матеріали, дослідж., кіносценарій / Іст.-культурол. т-во «Герої Крут»; упоряд. Я. Гаврилюк ; [редкол.: С. І. Білокінь (голова) та ін.]. – Київ : Просвіта, 2008. – 839, XLVIII c. : іл. До книги увійшли невідомі і маловідомі документи, матеріали, свідчення, спогади учасників бою під Крутами 29 січня 1918 року. Зміст архівних матеріалів підсилюють статті і виступи С. Єфремова, Д. Дорошенка, М. Грушевського, Є. Маланюка, Людмили Старицької-Черняхівської та інших видатних особистостей доби Української революції 1917-1921 рр. Збірник упорядковано у хронологічному порядку, починаючи з кінця 1917 р. по 2008 р. Завершує видання кіносценарій "Крути". Адресується дослідникам, викладачам вищих навчальних закладів, учителям шкіл, студентам, широкому колу читачів.

 

Героїка трагедії Крут / упоряд. В. І. Сергійчук . – Київ : Україна, 2008. – 464с. У спогадах учасників студентського бою під Крутами 29 січня 1918 року, роздумах сучасників, поетичним і публіцистичним словом на тлі для нас трагічних суспільно-політичних і військових подій осмислюється героїка подвигу юнаків в ім'я України. Видання, матеріали якого подаються, як правило, в оригіналі, друковані раніше тільки в еміграції й часто без повних імен авторів, розраховане на українську молодь і всіх тих, хто цікавиться історією національно-визвольної боротьби нашого народу в 1917–1921 роках.

Дмитрук В. Г. Вони боролися за волю України / В. Г. Дмитрук. – Луцьк : Волинська обласна друкарня, 2007. – 1072с. У книзі на глибокому аналізі історичних подій, на численних архівних документах та спогадах учасників національно-визвольної боротьби українського народу автор відтворює захоплюючу і трагічну сторінку історії визвольних змагань за незалежність нашої Батьківщини в 1917—1959 рр., який вистояв і переміг у двобої з коричневими і червоними окупантами, що з різних боків навалювалися на нашу Батьківщину.

Сорока Ю. В. Бій під Крутами / Ю. В. Сорока. – Київ : Золоті Ворота, 2013. – 120 с. 29 січня 1918 року поблизу селища Крути на відстані 130 км від Києва відбувся жорстокий бій між чотиритисячним військом більшовиків та трьомастами українськими юнкерами, студентами і гімназистами, що обороняли підступи до Києва. Більшість юнаків не мали ніякої військової підготовки, були погано озброєні, але стояли на смерть, захищаючи свободу молодої Української держави. Українці відбили кілька атак, під час яких зазнали значних втрат. У перебігу військових дій цей бій вирішального значення не мав, та у свідомості багатьох особливого значення набув завдяки героїзму української молоді.

Бій відлунав... : на відзначення 89-ої роковини трагедії під Крутами / Ред.- упоряд. В. О. Рог; Передм. Євген Маланюк. – Чернігів : РВК «Деснянська правда», 2006.– 96 с. Повернутися до історичної правди, по новому описати її, пам’ятати імена загиблих героїв, яких вела у бій любов до України. Про трагічні події, які відбулися у січні 1918 року під станцією Крути на Чернігівщині, йде мова у книзі “Бій відлунав…”.

Українська революція. 1917-1921 рр.: подвиг героїв Крут [Текст] : матеріали наук. читань / ред. В. Ф. Верстюк. – Київ : Вид-во ім. Олени Теліги, 2008. – 173 с. Збірник уміщує матеріали наукових читань «Українська революція 1917–1921 рр.: Подвиг героїв Крут», що відбулися 24 січня 2008 року у м. Ніжині. Статті присвячені проголошенню незалежності Української Народної Республіки, битві під Кругами, відображенню цих подій в історичній пам’яті українців та іншим подіям Української революції 1917–1921 років.

 

Виставка «Свіча Голокосту ніколи не згасне!»

27 січня в Україні і світі відзначають Міжнародний день пам'яті жертв Голокосту. Цей День проголошений резолюцією Генеральної Асамблеї ООН від 1 листопада 2005 року, співавторами якої виступили 100 держав, в пам’ять про жертв нацистського терору під час Другої світової війни.

В Охтирській публічній центральній бібліотеці діє виставка, присвячена цій трагічній сторінці історії «Свіча Голокосту ніколи не згасне!».

Найвідоміший український поет 20-х років – Павло Тичина

27 січня – день народження одного з найталановитіших українських поетів, громадського та державного діяча Павла Тичини.

 

Народився 27(15) січня 1891 р. у селі Піски Козелецького повіту Чернігівської губернії (тепер Бобровицького району Чернігівської області). Походить зі старовинного козацького роду (його пращур, за родинним переказом, був полковником у Богдана Хмельницького). Батько майбутнього поета був сільським дяком — вчителем «школи грамоти».

Змалку виявив хист до музики, малювання і віршування. В 1900-1907 рр. навчався в Чернігівському духовному училищі (бурсі), в 1907-1913 – в Чернігівській духовній семінарії. Згодом, навчаючись у Київському комерційному інституті, працював у газеті «Рада». На цей час припало його ознайомлення з новітнім українським мистецтвом, особисте знайомство з найвідомішими його представниками. В 1913-1914 рр. – у редакції ліберального україномовного журналу «Світло», а після його закриття – в Чернігівському статистичному бюро. У 1916-1917 рр. – помічник хормейстера в українському театрі М. К. Садовського. 1920 року подорожував із капелою К. Стеценка «Думка» Правобережною Україною від Києва до Одеси. Того ж року організував хор (з 1921 р. – Капела-студія імені М. Леонтовича), з яким виступав до 1923 року. З 1923 по 1934 рік – співредактор журналу «Червоний шлях» (Харків). Входить до заснованої 1923 р. Спілки пролетарських письменників України «Гарт». 1926 року взяв активну участь у створенні ВАПЛІТЕ (Вільної Академії пролетарської літератури) з М. Г. Хвильовим на чолі, куди увійшли й колишні члени «Гарту». З 1929 р. – дійсний член Академії наук Української РСР, у 1936-1939 рр. і в 1940-1943 рр. очолює Інститут літератури АН УРСР. З 1947 р. – член-кореспондент Болгарської АН, доктор філології. 1943-1948 рр. – міністр освіти УРСР. З 1953 по 1959 рік – голова Верховної Ради УРСР, заступник голови Ради Національностей ВР УРСР, член багатьох товариств, комітетів, президій, кавалер орденів і медалей. Лауреат Державної премії СРСР (1941), Державної премії УРСР імені Т. Г. Шевченка (1962). 1967 року отримав звання Герой Соціалістичної Праці.

Багаторічна експлуатація імені й авторитету митця тоталітарною системою стала причиною його глибокого внутрішнього конфлікту із самим собою, призвела до падіння його реноме як поета в очах співвітчизників і світової громадськості. У сучасників виявилося неоднозначне ставлення до його творчості, небажання вникати в її приховані підтексти і мотиви. П. Г. Тичина гостро відчував трагізм свого становища в ролі гвинтика тоталітарної ідеологічної машини (що засвідчено, зокрема, його власними оцінками, аналізом його творчості, характером стосунків з іншим видатним українським поетом — Євгеном Маланюком). П. Г. Тичина починав як поет у 1906-1910 рр. з наївного наслідування народних пісень та творів Т. Г. Шевченка.

Перші друковані твори молодого поета з’явилися 1912 р. Подією величезної ваги в новочасній українській літературі став вихід у світ першої збірки віршів «Сонячні кларнети» (1918), пройнятої сонячною вірою в життя, людину, в рідний знедолений народ. Ця книга одразу поставила 27-літнього поета поруч із першорядними митцями новочасного українського відродження. За визначенням Г. Грабовича (США), рання символістська система Тичини побудована на злитті традиційного, народного й неповторного, індивідуального, на коливанні між реальністю і мрією, естетичному сприйнятті космосу й резонуючого «я»... В основі шукань митця, на думку дослідників, — давній філософсько-культурологічний код: людське «я» і Бог, Всесвіт. Тичина рано утвердився в думці про поезію як синтетичний вид мистецтва. На практиці це обернулося перенесенням у площину поезії засобів суміжних мистецтв: у «Сонячних кларнетах» звук подається «забарвленим», колір — «озвученим», зорові образи чергуються зі слуховими. У віршах цього періоду можна знайти перегуки з Рабіндранатом Тагором, Волтом Вітменом, Емілем Верхарном, однак при цьому вони, ці вірші, лишаються самобутніми і самодостатніми. Великий вплив на П. Г. Тичину справили М. М. Коцюбинський (вони часто зустрічалися і спілкувалися в останній період життя Коцюбинського у Чернігові), О. М. Пєшков (Максим Горький). За трагічною напруженістю, емоційністю й філософічністю творчість П. Г. Тичини зіставляють з творчістю реформатора англійської поетичної мови Томаса С. Еліота, лауреата Нобелівської премії (1948 р.). Серед композиторів і художників йому були духовно близькими Ліст, Берліоз, Римський-Корсаков, Микалоюс Чурльоніс та Мартирос Сар’ян.

Протягом життя П. Г. Тичини існував постійний і надзвичайний тиск на нього, на його творчу активність. Імпресіонізм і особливий композиційний характер його творів, починаючи зі збірок «Плуг» (1920) і «Вітер з України» (1924), дедалі більше пом’якшується і замінюється спершу риторичними, а далі й абстрактними формулюваннями. Переломною в творчості поета вважається збірка «Чернігів» (1931 р.), яка означила його перехід в число «офіціозних» авторів. Однак творчість П. Г. Тичини й після цього не вписується в прокрустове ложе простих схем: його приховане протистояння з тоталітаризмом на цьому не припиняється.

Це засвідчують окремі поетичні, літературознавчі, публіцистичні твори пізнішого часу: «Григорій Сковорода» (1939), «Похорон друга» (1942), «Творча сила народу», «Геть брудні руки від України» (1943) та деякі інші. Незважаючи на згубний для творця вплив тоталітарної системи, П. Г. Тичина в галузі поезії, прози, публіцистики, а також у науково-критичних працях виявив себе одним із найосвіченіших радянських письменників, чия ерудиція охоплювала суміжні з літературою види мистецтва – музику і живопис. За життя він встиг звідати не тільки розчарування, а й щиру дружбу, любов (у цьому виявилася його перевага над бездушною системою, заложником якої був). Помер 16 вересня 1967 року в Києві.

 

 

Класик французької літератури – Фредерік Стендаль

23 січня – день народження одного з найвидатніших французьких письменників ХІХ століття Анрі Марі Бейля, який писав під псевдонімом «Стендаль».  Класик французької літератури, який започаткував реалістичний психологізм, своє творче кредо сформулював наступним чином: «Застосувати прийоми математики до людського серця і покласти в основу творчого методу та мови почуттів. У цьому все мистецтво».

Проте за життя письменник не користувався ні визнанням критики, ні успіхом у широкого читача. Майже всі його численні твори художнього, історичного та критичного характеру пройшли непоміченими, лише зрідка викликаючи рецензії, які завжди сприятливі. Долею Стендаля була посмертна слава. Проте Меріме, який зазнав впливу Стендаля, високо цінував його, Бальзак ним захоплювався, Гете і Пушкін із задоволенням читали його твори. Стефан Цвейг назвав його «новим Коперником в астрономії серця», найдосвідченішим психологом усіх часів і великим знавцем людської душі.

Причина світової слави Стендаля у тому, що він з надзвичайним проникненням розкрив основні риси сучасності, психологію складного і неспокійного ХІХ століття, всі особливості взаємовідносин людини і суспільства, які були характерні не лише для Франції.

І тепер через стільки років після смерті Стендаля його твори читають у всьому світі мільйони людей, яким він допомагає розуміти життя, цінувати правду і боротися за краще майбутнє. Кожне нове покоління читає Стендаля по-своєму, але завжди знаходить у ньому співзвучні своєму часу риси.

«Червоне і чорне» – вершина творчості письменника. Пересічний випадок із кримінальної хроніки, покладений в основу роману, став під рукою тонкого психолога та блискучого стиліста Стендаля людською драмою найвищого напруження та одночасно соціальним дослідженням суспільства. Це трагічна історія енергійного та талановитого плебея, який мріє про славу Наполеона. Коротке життя Жюльєна Сореля пройшла у полюванні на щастя, яке він розумів як реалізацію своєї мрії. Роблячи кар'єру, Жюльєн слідував холодному розрахунку, але в глибині душі завжди сперечався з собою, розриваючись між честолюбством і любов'ю. Це і зіграло фатальну роль у його долі, честолюбним мріям не судилося здійснитися.

«Пармская обитель» – роман, написаний Стендалем лише за 52 дні, отримав світове визнання. Динамізм дії, що інтригує перебіг подій, драматична розв'язка у поєднанні із зображенням сильних характерів, здатних на все заради кохання, - ключові моменти твору, які не перестають хвилювати читача до останніх рядків. Доля волелюбного юнака Фабрицио наповнена несподіваними перипетіями, які у період історичного перелому Італії початку ХІХ століття.

«Ванина Ванини» - історія кохання молодих італійців. Що таке любов і хто її гідний? З чого починається це почуття? Як зберегти його? У цій новелі автор дає відповіді на ці запитання. Він звеличує чисте кохання, здатне захистити кохану людину від небезпеки, подарувати їй щастя і спокій.

«О любви» - одна з найнезвичайніших книг у світовій літературі. Книга, в якій Стендаль наважився проаналізувати почуття, яке за визначенням не піддається логічному поясненню, — любов. Передумови для виникнення любові… Її початок… Особливості її розвитку для чоловіків та жінок різного віку… Її різні стадії — від сумніву до ревнощів, від щастя до пересичення…

Дивовижна фантазія Ернеста Гофмана

24 січня - день народження відомого німецького письменника, композитора та художника Ернста Теодора Амадея Гофмана, який одержав популярність завдяки казкам. Його називали майстром інтриги і фантастики. У найвідоміших книгах письменника («Дон Жуан», «Золотий горщик», «Лускунчик і Мишачий король», «Еліксир диявола») поєднувалися містика з реальністю, відбивалися гротескні і трагічні сторони людської натури.

Таланти Гофмана зовсім не обмежувалися письменством, на його могилі написано: «Він був однаково хороший як юрист, як літератор, як музикант, як живописець». І, незважаючи на те, що все написане - правда, він помер у злиднях.

Гофман мріяв залишитися в історії як композитор і музикант. Навіть змінив своє ім'я, додавши до нього Амадей (на честь улюбленого композитора Моцарта). З дитинства музика робила його найщасливішою людиною у світі, тому до 12 років він вже освоїв орган, скрипку, арфу і гітару. Він склав романтичну оперу «Ундіна», писав камерну музику, створив симфонію і месу. Як композитор був відомий під псевдонімом Йоганн Крейслер.

Почалася смуга крайньої потреби і розчарувань, прийшло горе - померла єдина дворічна дочка. Гофман їде до Берліну, але в розореній Наполеоном Прусії він нікому не знадобився - ні як юрист, ні як музикант і живописець. Щоб поїсти, він іноді продавав з себе речі ... У цей важкий період він написав свою першу новелу «Кавалер Глюк» - виключно заради заробітку. Вона виявилася компасом, що відразу ж позначив і літературний напрям, і тематику, і художній метод Гофмана.

Весь свій життєвий досвід ліг до основи казок і повістей, що іноді лякали своєю похмурістю, а іноді міняли тональність на легшу і мажорну. Містичне переселення до реального світу примар, перенесення нічних кошмарів в денне життя стане основним художнім прийомом наступних творів Гофмана і майже образом його життя. Дійде до того, що він сам почне лякатися своїх творчих мрій і фантастичних прибульців, стане будити ночами дружину, яка буде сідати поруч, як заспокійливий символ реального світу. Так були написані майже всі його знамениті твори.

Багато книг Гофмана автобіографічні. Особливо його останній роман «Життєві погляди кота Мурра», в якому більшість героїв списані з його знайомих. А чарівний кіт Мурр - розумне втілення домашнього улюбленця Гофмана, який помер незадовго до смерті письменника.

За вісім років письменник встиг написати на диво багато - два романи, величезну кількість повістей, оповідань і казок, об'єднаних у цикли «Нічні етюди» (1816-1817) і «Серапіонові брати» (1819-1821). Гофмана охоче читали, а після виходу в світ його повісті «Малюк Цахес» (1819) його сучасники назвали «нашим безперечно першим гумористом». Але найпопулярнішим твором Гофмана стала казка «Лускунчик і Мишачий король».

Письменник був дуже популярний в Європі. Але його твори не були із захопленням прийняті німецькими літературними критиками, так як в моді була зовсім інша література - романтизм в класичному розумінні цього слова.

В останні роки життя Гофман страждав від паралічу, свої останні твори диктував санітарові. Йому було всього 46 років, коли він помер. Поховали його в Берліні на Єрусалимському кладовищі.

Образи, створені саркастичним розумом Гофмана, донині живуть в кінематографі, на сцені театрів і в серцях читачів усього світу.

 

 

Бібліографічний огляд літератури «Соборність – запорука майбутнього України»

 

Квест «Любіть Україну!»

Напередодні Дня Соборності України учні 6-А класу Охтирської ЗОШ І-ІІІ ст. № 1 з класним керівником Якименко І.М. взяли участь у квесті «Любіть Україну!».

Бібліотекарі центральної бібліотеки підготували завдання на п'яти станціях.

Діти у чотирьох командах наполегливо боролись за перемогу. Вони випробовували себе на знання української мови, літератури, історії, народознавства, українських пісень.

Відчувався справжній український дух єднання, коли діти командами дружно співали Гімн України, українські народні та авторські пісні.

Перемогла команда "Козацька", але всі учасники квесту успішно справились із завданнями, та підтвердили власну громадянську позицію свідомих українців.

Любімо Україну! Вивчаймо українське!