Охтирська публічна центральна бібліотека: 370 років від дня народження Данила Савича Туптала (Святителя Димитрія Ростовського)

Данило Туптало, церковний і громадський діяч, проповідник, письменник, ігумен народився 09 грудня 1651 р. в сім’ї макарівського сотника Сави Григоровича Туптала. Батько згодом, у 1682– 686 рр. був київським сотником, а в останній період життя – ктитором Київського Кирилівського монастиря; 1703 р. похований біля Троїцького храму монастиря. Його мати – Марія Михайлівна, відзначалася глибокою релігійністю. Всі чотири сестри Данила, так само як він сам, прийняли чернечий постриг, причому одна з них – Параскева (п. 1705 р.) була ігуменею Київського Йорданського монастиря. У 1660 р. сім’я Тупталів переселилася до Києва, оселилася в будинку поблизу церкви Миколая Притиска на Подолі.

Данило Туптало (Тупталенко) спочатку навчався вдома, а з 1662 р. – у Києво-Могилянській колегії (ймовірно, до 1665 р.). Здобуті тут знання нарощував упродовж усього життя (є свідчення, що науку переривав тільки на час хвороби − мав слабке здоров’я), ставши непересічною особистістю з високим інтелектуальним світоглядним рівнем. 9 липня 1668 р. (ст. ст.) він постригся в ченці у Київському Кирилівському монастирі під іменем Димитрія, 1669 р. його висвячено на ієродиякона, 1675 р. – на ієромонаха. Це останнє висвячення здійснив чернігівський архієпископ Лазар Баранович у Густинському монастирі поблизу Прилук і залишив о. Димитрія при чернігівській катедрі як проповідника. У Густинському монастирі написав один з перших відомих нам творів – “Руно орошенное” (1680 р.) – збірник сказань про чудеса монастирського чудотворного образу Богоматері (див. на виставці). Досить швидко став знаменитим проповідником, його запрошували не лише православні монастирі України (проповіді звучали “на украинском наречии”), але й Литви та Білорусі, де він провів більше року. В лютому 1679 р. на запрошення гетьмана Івана Самойловича повернувся в Україну, перебував у Свято-Микільському монастирі поблизу Батурина, гетьманської столиці, де розгорнув творчу діяльність. Згодом був ігуменом монастирів: Максаківського Спасо-Преображенського (1682–1682), Батуринського Крупицького Миколаївського (1682–1683, 1686–1692), Глухівського Петропавлівського (1684–1697, з перервами), Київського Кирилівського (лютий–червень 1697), Чернігівського Єлецького Успенського (1697–1699) – тут його було висвячено на архімандрита, Новгород-Сіверського Спасо-Преображенського (1699–1701). Як видно, з цього переліку, у виконанні обов’язків ігумена була перерва: 26 жовтня 1683 р. Димитрій Савич (саме так його названо в переважній більшості документів, хоч один раз він згадується як Дмитро Тупталович — див. універсал Івана Самойловича у вітрині) добровільно зрікся ігуменства, аби присвятити себе чернечим подвигам і творчій богословській діяльності. На прохання архімандрита Києво-Печерської Лаври Варлаама Ясинського він переселився в цей монастир і розпочав головну справу свого життя – написання “Четій-Міней” – зводу житій святих за днями й місяцями року. Під час перебування 1684 р. в Батурині, для привітання нового київського митрополита Гедеона Святополка-Четвертенського цей митрополит разом з гетьманом Іваном Самойловичем переконали о. Димитрія Савича в необхідності знову стати ігуменом Батуринського Крупицького монастиря.

Різкий злам у його житті стався 1701 р., коли за наказом російського царя Петра І довелося переїхати в Москву; 23 лютого Димитрія Савича було висвячено на митрополита Сибірського і Тобольського. Через хворобу він не зміг виїхати до Сибіру. Навесні 1702 р. його перевели в Ростов, де він став митрополитом Ростовським і Ярославльським. У Ростові відкрив духовну семінарію, другу в Росії. ЇЇ закриття 1705 р., а також звістка про поразку в Полтавській битві 1709 р. гетьмана Івана Мазепи, з яким Димитрія Ростовського пов’язували багаторічні дружні стосунки – були далеко не єдиними тяжкими випробуваннями для митрополита. Помер він у віці 58 років 28 жовтня 1709 р. в Ростові, похований 25 листопада в Ростовському Яковлевському монастирі. У 1757 р. Димитрія Ростовського канонізовано (див. представлений на виставці документ). День пам’яті св. Димитрія Ростовського православна церква відзначає двічі: 21 вересня (4 жовтня) і 28 жовтня (11 листопада).

Димитрій Савич (Туптало) – автор величезної кількості проповідей, повчань, досліджень з церковно-історичної хронології, богословських розвідок, богослужебних праць різних жанрів, драматичних творів, скороченого перекладу Святого Письма. Його найголовнішим доробком, як уже про це йшлося, були “Четії-Мінеї” – “Житія святих” у 4-х томах (чвертях): кожен том охоплював три місяці, починаючи з вересня – першого місяця церковного календаря (один з томів представлено на виставці). В числі інших праць – “Розыск о раскольнической бринской вере” (див.), “Алфавит духовний”. Його “Діаріуш” є яскравим свідченням про нього як одного з найвидатніших українських письменників 17–18 століть.

Життя і діяльність Димитрія Савича (Туптала) невідривні від тієї доби української історії, що її названо добою Руїни, коли відбулася втрата прав і привілеїв київської митрополії внаслідок перепідпорядкування її від Константинопольського патріархату Московському, а в політичному житті сталася Полтавська катастрофа 1709 року.

На виставці представлено доволі значну кількість документів з колекції ЦДІАК України, що стосуються діяльності цього визначного українського діяча, а також його твори – опубліковані та в списках.

На виставці представлено документи і стародруки, які зберігаються в ЦДІАК України.

Документи

1682 р., травня 26. – Батурин. Універсал гетьмана Івана Самойловича про підтвердження прав на монастирські села Максаківському Спаському монастиреві. Отець Димитрій Тупталович згадується як колишній ігумен монастиря.
(ф. 143, оп. 1, спр. 20, арк. 1)

1688 р., січня 14. – Батурин. Універсал гетьмана Івана Мазепи Батуринському Крупицькому Миколаївському монастиреві на лісові займища і пустоші. Згадка про ігумена отця Димитрія Савичова.
(ф. 154, оп. 1, спр. 21, арк. 1)

1695 р., квітня 12. – Грамота російських царів Іоанна і Петра Олексійовичів Глухівському Петропавлівському монастиреві з дозволом брати дерен і рубати хмиз поблизу млина на р. Клевні.
Грамоту надано у відповідь на чолобитну ігумена Димитрія.
(ф. 161, оп. 1, спр. 19) Стовпець (початок)

1699 р., червня 1. Батурин. – Універсал гетьмана Івана Мазепи Чернігівському Єлецькому монастиреві про підтвердження маєтностей монастиря на прохання архімандрита отця Димитрія Савича з братією.
(ф. 157, оп. 1, спр. 51, арк. 1)

1698 р., квітня 17. Батурин. – Фундуш гетьмана Івана Мазепи, наданий на прохання архімандрита Чернігівського Єлецького монастиря отця Димитрія Савича, на греблю на р. Смолянці для спорудження млина.
(ф. 157, оп. 1, спр. 41, арк. 1)

1681 р., вересня 26. – Згадка в чолобитній про колишнього київського козацького сотника Саву Туптала, згодом ктитаря Київського Кирилівського монастиря, який виступав свідком у справі про земельні суперечки між монастирем і Київським магістратом.
(ф. 888, оп. 1, спр. 1, арк. 4)

1757 р., не раніше січня 15. – Донесення митрополита Ростовського і Ярославського Арсенія, митрополита Суздальського і Юріївського Сильвестра та архімандрита Симонового монастиря Гаврила в Синоду про наслідки огляду ними мощей покійного митрополита Димитрія Ростовського в Яковлевському монастирі з метою доказу його святості й цілительного впливу його мощей на людей.
(ф. 229, оп. 1, спр. 3, арк. 28)