Книжкова викладка "Афганістан. Миротворча місія"

Книжкова викладка "Афганістан. Миротворча місія", з метою нагадування сучасникам про підступність та жорстокість росії.

Серед представлених книг варті особливої уваги та прочитання   "Сектор обстрілу "Аісти" І.Моісеєнка, який проходив строкову службу в Афганістані, та С.Алексієвич "Цинкові хлопчики". Видання присвячені війні в Афганістані. Тут дійсно постає правда про ту війну, яку ретельно приховували, а учасники поверталися у суспільство, в якому тої війни наче й не було. Були лише скалічені та мертві хлопчики. Не лише тілом, а й душею.

25 грудня 1979 р., радянський союз ввів війська до Афганістану.

Офіційним поясненням введення військ було “запобігання загрозі іноземного втручання".

За понад дев’ять років, в Афганській війні взяли участь від 620 тисяч до 1 мільйона радянських силовиків – військовослужбовців, кадебістів, прикордонників.

Понад 160 тисяч були українцями.

2 378 загинули.

Однак, у книзі “Чорні тюльпани. Афганський мартиролог України” містяться дані про 3 087 загиблих українців.

Якщо говорити по областях, то найбільше втратила Донеччина – 296 ос.,  Харківщина (220), Дніпропетровщина (218), Одещина (177), Крим (166), Луганщина (161). За кожною цифрою стоять людські життя, тисячі зламаних доль.

Понад 8 тисяч українців дістали поранення, більше половини з них (4 687) залишилися на все життя з інвалідністю.

Від 60 до 72 українців, за різними даними, вважаються зниклими безвісти. Або тими, хто потрапив у полон і не повернувся з нього.

Афганська війна мала сумні наслідки для України. Відомо, що від хвороб, наслідків бойових поранень і самогубств після війни померло в кілька разів більше учасників, ніж безпосередньо внаслідок бойових дій.

Ця "чужа" війна породила, так званий, “афганський синдром”. Ветеранам було вкрай важко адаптуватися до цивільного, мирного життя, особливо в умовах розпаду СРСР та зростання економічної кризи. За даними доктора історичних наук Юрія Рубцова, дослідження початку 1990-х років продемонструвало, що як мінімум 35-40% ветеранів Афганістану потребували допомоги професійних психологів. Такої допомоги потребуючим, звісно, ніхто не надав. Натомість, докори, звинувачення та ярликування. Суспільство боялося "афганців".

Як привід до вторгнення в чужу країну, срср тоді використовував прохання з боку афганської влади.

Щось схоже відбулося й у 2014-му, коли росіяни “аргументували” анексію Криму, буцімто загрозою появи там військових баз НАТО.

Реальною ж метою вторгнення до Афганістану була спроба розбудови лояльного до москви політичного режиму у відносно слаборозвиненій країні, охопленій міжусобицями. Військові формування (“обмежений контингент радянських військ”, як заявляла пропаганда) виявилися втягнутими в жорстоку і кровопролитну війну. Вона тривала понад дев’ять років –до 15 лютого 1989-го. Хоча певна кількість радянських силовиків залишалися в Афганістані.

Війна була несправедливою з боку радянського союзу - як до місцевого населення Афганістану, так і власних громадян. Часто зовсім юних хлопців, відправляли воювати до далекої азійської країни за інтереси вищого керівництва радянської імперії, навіть без належної військової підготовки.

Сучасна Україна не має права забувати своїх “ветеранів Афгану”. Багато з них не обирали свою долю, а стали заручниками у руках тоталітарного режиму. Їм довелося воювати в надзвичайно тяжких умовах. 

Ми повинні збагнути, росія споконвічний ворог, який бавиться долями людей, та безпідставно їх знищує, якщо вважає за потрібне.

Такого не повинно бути, адже життя людини - найвища цінність. І ніхто не має права втручатися та позбавляти життя.

Нині Україна долає російського ворога, який сотні літ веде агресивний загарбницький спосіб існування проти багатьох народів.

Пам'ятаймо історію, щоб здолати підступного ворога.